Наукові записки НаУКМА. Історичні науки

Сергій Горін

Редакція журналу «Наукові записки НаУКМА. Історичні науки» — 2023-11-24

Тетяна Балабушевич

Редакція журналу «Наукові записки НаУКМА. Історичні науки» — 2023-11-24

IN MEMORIAM: Тетяна Балабушевич

Михайло Кірсенко

Редакція журналу «Наукові записки НаУКМА. Історичні науки» — 2023-11-24

IN MEMORIAM: Михайло Кірсенко

Активи, альтернативи і перспективи історії (до 30-річчя кафедри історії в НаУКМА)

Михайло Володимирович Кірсенко — 2023-11-24

Інтерв’ю Наталі Яковенко (авторизоване) (розмову вела Тетяна Григор’єва, текст до друку підготувала Маргарита Стафійчук)

Наталя Миколаївна Яковенко — 2023-11-24

Чи варто і навіщо займатися радянською історією?

Наталія Василівна Шліхта — 2023-11-24

Цей текст — роздуми про доречність і важливість дослідження радянської історії, поштовхом до його написання стала робота над збірником матеріалів конференції «Радянське “я” і радянське “ми” між ідеологією і реальністю».
Авторка ділиться застереженнями, які виникли у неї, як і в інших дослідників радянського, з початком повномасштабної російсько-української війни; пише про виклики, які постали перед істориками. Екскурс в історію постання і розвитку радянознавчих студій на Заході й аналіз «уроків минулого» спонукає до висновку не лише про те, що радянською історією займатися варто. А й про те, що нині маємо унікальну можливість подолати російськоцентризм радянознавчих студій і нарешті запропонувати «інакшу» — у нашому випадку українську — перспективу бачення радянської історії як для власне української, так і для міжнародної аудиторії.

«Давидова сколота»: історико-філологічна замітка до тексту «Повісті временних літ»

Вадим Юрійович Арістов — 2023-11-24

У статті розглянуто фрагмент статті 1097 року «Повісті временних літ», де вжито слово-гапакс «сколота» у зв’язку зі звинуваченнями володимирського князя Давида Ігоровича в осліпленні теребовльського князя Василька Ростиславича. Проаналізовано традицію тлумачення цього слова у пізньосередньовічних і ранньомодерних текстах, зокрема літописних компіляціях XV–XVI ст. та історичній праці Василя Татищева. Вдалося продемонструвати, що автори або переписувачі цих текстів точно не розуміли слова «сколота». Вони намагалися замінити його іншим висловом, переформулювати фразу або просто скоротити цей фрагмент «Повісті временних літ». Зроблено огляд варіантів перекладу відповідного місця тексту в модерних наукових перекладах на різні мови. У більшості випадків учені тлумачили слово «сколота» і відповідний відрізок хроніки відповідно до загального розуміння контексту і спираючись на художній смак. Простежено можливе походження слова. Проаналізовано його місце у хронікальному наративі, зокрема в контексті прямої прямої мови персонажів. Автори роблять висновок, що слово «сколота» має слов’янську етимологію і є одним із реліктів живого мовлення києворуської еліти.

Невідоме джерело щодо участі прп. Іова (Ієзекиїля) Княгиницького в посольстві афонського Ватопедського монастиря 1592 року

Сергій Вікторович Шумило — 2023-11-24

Метою публікації є запровадження до наукового обігу документів, які по-новому розкривають і доповнюють свідчення про життя та діяльність українського подвижника, церковно-культурного діяча та святого Іова (Ієзекиїля) Княгиницького (бл. 1550–1621), зокрема щодо афонського періоду його біографії та закордонних подорожей у складі посольств Ватопедського монастиря. Методологічні засади дослідження ґрунтуються на принципах історизму, наукової об’єктивності, системності, діалектичному підході до історичних явищ. Відповідно до поставленої мети й завдань було використано сукупність загальнонаукових, міждисциплінарних, спеціальних методів дослідження. Наукова новизна полягає в тому, що вперше до наукового обігу введено документи зі справи про приїзд із території Речі Посполитої до Смоленська делегації Ватопедського монастиря від 1592 р. у складі еклесіарха та старця Герасима й ченців Ієзекиїля та Іоникія. На основі аналізу записів у цих документах, а також аналізу помітів від 1596 р. у рукописному слов’янському Євангелії-тетр із бібліотеки Ватопедського монастиря (Slavic 1) встановлено, що згаданий у них ватопедський чернець Ієзекиїль є тим самим Ієзекиїлем Княгиницьким, який згодом прийняв постриг до схими з ім’ям Іов і доклався до відродження та реформування православного чернецтва в західноукраїнських землях. Наголошено, що документ підтверджує достовірність запису у житії Іова Княгиницького, написаному вже після його смерті учнем Ігнатієм із Любарова. Аналіз записів у цих документах, а також помітів у рукописному слов’янському Євангелії-тетр кінця XIV ст., яке зберігається у бібліотеці Ватопеду, дає змогу більш точно датувати час перебування Княгиницького у Ватопедському монастирі. Встановлено, що разом із ним там жив інший чернець о. Сава. Висловлено припущення, що разом із ними деякий час міг перебувати при Ватопедському монастирі й інший відомий український церковно-культурний діяч і письменник-полеміст прп. Іоанн Вишенський. Зазначено, що наприкінці XVI ст. при Ватопедському монастирі ймовірно діяла група українських ченців-книжників. У подальшому спостерігається встановлення тісніших зв’язків і контактів Ватопедського монастиря з українським православним чернецтвом та козацтвом.

Історіографічні погляди на Антигетьманське повстання (листопад–грудень 1918 р.) впродовж 1918–1991 рр.

Артем Вікторович Василинчук — 2023-11-24

Антигетьманське повстання листопада–грудня 1918 р. хоч і було короткотривалим військовим конфліктом, але все ж мало значний вплив на перебіг Української революції і відповідно не лишилося поза увагою історіографії. Причому характерною рисою історіографії Української революції 1917–1921 рр. є те, що її частина створювалася в еміграційному середовищі (охопленому міжідеологічними суперечностями), а частина — в СРСР під ідеологічним диктатом партії. І, відповідно, відображення подій Української революції 1917–1921 рр. і там, і там є значною мірою заідеологізованим. Те саме стосується і повстання Директорії у грудні–листопаді 1918 р. Відображення цієї події в історіографії впродовж ХХ століття є гарною ілюстрацією того, як історичні наративи можуть бути інструментом у політичній та ідеологічній боротьбі, і, своєю чергою, демонстрацією того, як політична боротьба впливає на формування наукової історичної літератури.
У статті виокремлено та здійснено опис різних течій у поглядах на Антигетьманське повстання у вітчизняній історіографії з моменту закінчення конфлікту до 1991 р., розглянуто еволюцію та зміни цих напрямів упродовж зазначеного періоду. Висвітлено також основні зміни й тренди в підходах до дослідження цієї події протягом 1918–1991 рр. Проаналізовано роль і вплив політичних факторів на формування історичного наративу щодо повстання Директорії, а також виявлено взаємозв’язки між політичним контекстом того часу й історіографічними дебатами.

Державний контроль над радянським суспільством у 1920–1930-х рр.: історіографічний огляд

Оксана Михайлівна Клименко — 2023-11-24

У статті подано загальний огляд історіографії щодо державного контролю над радянським суспільством у міжвоєнну добу. Розглянуто три елементи, що були в основі формування «нового радянського світу», про який заявляли більшовики. Зазначено ключові праці, присвячені повсякденному життю в СРСР та історії робітників. Також згадано дослідження на тему творення образу «нової людини» й виховання радянських громадян. Окрім того, охарактеризовано розвідки про «новомову» науковців різних спеціальностей, оскільки ця проблематика перебуває у дослідницькому полі філологів, істориків і вчених інших спеціальностей. Адже витворення нового стилю, того, як говорити про країну, суспільство, про себе, супроводжувалося і державною мовною політикою, і «мовними іграми» самих громадян, які перебували у пошуках стратегій правильної поведінки. У статті розглянуто контекстуальні праці західних дослідників на зазначені питання і водночас зроблено акцент на працях українських учених про державний контроль над радянським суспільством.

Із нових документів до біографії Інокентія Ґізеля

о. Юрій Андрійович Мицик — 2023-11-24

У публікації подано чотири документи із зібрань відділу рукописів Бібліотеки Польської Академії наук у Кракові (Польща), які до цього часу не було введено до наукового обігу. У супровідному тексті проаналізовано ці документи, наведено невідомі дані щодо біографій видатних церковних і культурних діячів ХVІІ ст., вихованців Києво-Могилянської академії І. Ґізеля і А. Радивиловського.

«Працьовитий і невтомний» Василь Германович — співак і слуга чотирьох поколінь князів з Острога

Ігор Анатолійович Тесленко — 2023-11-24

Культурні осередки ранньомодерної України-Русі віддавна приваблюють увагу дослідників, зокрема істориків музики. Один із таких осередків в останній третині XVI — першій половині XVII століття був у волинському Острозі. Місто славилося не тільки своїми величною резиденцією, друкарнею, інтелектуальним гуртком і слов’яно-греко-латинською академією, а й «вокальною школою», продуктом якої був так званий острозький напів. Хто і коли створив школу — достеменно невідомо, та й загалом інформації про музикантів і співаків, які у цей «класичний період» проживали в місті, виявлено надзвичайно мало. Ця стаття покликана заповнити прогалину і ввести в науковий обіг біографічний матеріал, дотичний Василя Германовича († 1626), який був придворним співаком київського воєводи князя Василя-Костянтина Острозького (1526–1608) і служив кільком поколінням його нащадків. Дотеперішні відомості про цю постать обмежувалися фіксацією його імені («Василь Співак») у документі 1621 р. Завдяки віднайденню інших рукописних джерел, насамперед заповіту майстра, вдалося суттєво розширити дані про нього. У статті порушено питання походження і складу родини Василя Германовича, умов його служби та матеріального забезпечення. Окремий наголос у роботі зроблено на останніх розпорядженнях співака, який волів бути похований у Дерманському Святотроїцькому монастирі і передав усе своє майно дружині та близькому родичу, названому в заповіті його «внуком». Цей унікальний документ опубліковано у додатку до статті.

Кримінальне слідство поліції Києва у першій половині XIX ст.

Ольга Дмитрівна Красінько — 2023-11-24

У статті на основі архівних документів, зокрема матеріалів слідчих справ і звітності, проаналізовано процедуру розслідування кримінальних злочинів поліцією Києва у першій половині XIX ст. Розглянуто основні підходи до інтерпретації діяльності поліції в історіографії. Традиційним для істориків поліції Російської імперії є погляд на діяльність вартових правопорядку як на практичне втілення урядової політики. Під кутом зору влади не існувало градації злочинів, а розслідування сприймалось як однаковий обов’язок із підтримання порядку та «блага».
Розслідування кримінальних справ у Києві середини XIX ст. було тісно пов’язане зі збиранням свідчень місцевих мешканців. Ведення справ на локальному рівні зумовлювалось як владними приписами, так і інтересами самих поліцейських. Власні мотивації міської поліції впливали на формування звітності і комунікацію із високопосадовцями, а також на безпосередній перебіг слідства. З кар’єрних міркувань чиновники вдавались до створення враження ефективнішої роботи, через що ретельніше розслідували переступи, які потенційно могли викликати помітнішу реакцію з боку начальства.

Порушення селянками Київщини харчових табу та політичне використання звинувачень в антропофагії: приклад Ганни Білорус

Ангеліна Анатоліївна Бернадська — 2023-11-24

У статті, на прикладах архівно-кримінальної справи Ганни Білорус, усноісторичних свідчень і офіційних джерел, проаналізовано виникнення психопатологічних змін у селянок унаслідок переживання ними довготривалої депривації. Ці зміни спричинили деформацію поведінки жінок і призвели до поширення її екстремальних проявів — порушення харчових табу, зокрема збільшення від початку 1933 р. випадків антропофагії і некрофагії. Однак селяни сприймали такі прояви по-різному: від співчутливого ставлення до засудження й самосудів. Ми виявили довготривалий вплив наслідків канібалізму на сільські громади, зокрема на психіку очевидців трагедії. Водночас визначено особливості репрезентації випадків канібалізму органами влади, адже вони мали політичний відтінок. Антропофаги фігурували в офіційних джерелах як маргінальні нетрудові елементи, представники ворожих соціальних груп (куркулів, одноосібників), шпигуни. На прикладі архівно-кримінальної справи Ганни Білорус продемонстровано, як звинувачення селянки у шпигунстві на користь Польщі й підозра в канібалізмі співвідносилися із загальним політичним контекстом 1932–1933 років, акцентуючись на «польській загрозі», ліквідації ДПУ «контрреволюційної мережі», пов’язаної нібито з польським головштабом.

Друга італо-ефіопська війна у публіцистиці Євгена Онацького

Антон Володимирович Ситор — 2023-11-24

У статті проаналізовано еволюцію публіцистичного наративу щодо Другої італо-ефіопської війни (1935–1936) українського націоналістичного публіциста, члена Організації Українських Націоналістів та її представника у фашистській Італії Євгена Онацького (1894–1979). Цю еволюцію представлено в контексті спроб Онацького поєднати у своїй україномовній публіцистиці апологію італійського колоніалізму та адвокацію права українського народу на національне самовизначення, а також його намагань поширювати свої погляди на італійську агресію як серед верхівки ОУН, так і з-поміж представників інших еміграційних середовищ.
Розвиваючи свою аргументацію, Онацький транслював для своїх читачів тези італійської імперської пропаганди, що в цій статті розглянуто як частину великої мережі риторики й тем, спільних для модерних колоніальних потуг. Упродовж 1935–1936 рр. Онацький заявляв про «несправедливість» розподілу колоній між провідними імперіями, обстоював цивілізаторську місію режиму Муссоліні, апелював до «варварства» ефіопів із використанням расистської риторики, а в 1936–1937 р. сформулював інтерпретаційну схему, що з’єднувала профашистську, проукраїнську, антиефіопську та антирадянську позиції в єдину авторитарно-націоналістичну систему поглядів.

Кадровий керівний персонал апарату німецької поліції у Києві, 1941–1943

Данило Олегович Ситник — 2023-11-24

Масовий розстріл переважно єврейського населення у Бабиному Яру упродовж 29–30 вересня 1941 р. проводили екзекуційні команди, що складалися з членів зондеркоманди 4а та виділених на допомогу 45-го (резервного) та 303-го батальйонів поліції. Сортуванням речей убитих та іншими допоміжними функціями займалися співробітники української поліції. У результаті за два дні було вбито до 34 тисяч євреїв. Історики давно встановили біографії основних винуватців (perpetrators), причетних до цих розстрілів. Тим не менш, на цьому вбивства не закінчилися. Євреїв, військовополонених, комуністів, членів радянського і націоналістичного підпілля, а також пересічних громадян страчували упродовж усієї окупації Києва. Основні дійові особи масового насилля належали до поліцейського апарату. Та все ж досі нерозкритим залишається питання відповідальних інституцій та їхнього персоналу. Саме тому автор статті ставить за мету висвітили питання персоналу двох основних німецьких інституцій — поліції порядку та поліції безпеки і СД.

«Потрібно боротись!»: протистояння євреїв геноцидній політиці у Кременчуці (1941–1943)

Тетяна Миколаївна Бородіна — 2023-11-24

Статтю присвячено майже не дослідженій темі — протистоянню євреїв нацистській геноцидній політиці в Кременчуці. Авторка розглянула історіографічні напрацювання з теми, окреслила термінологію та охарактеризувала джерельну базу (частину джерел уперше введено до наукового обігу). У роботі проаналізовано чинники, які могли впливати на перебіг Голокосту в місті: еволюцію у стратегії «розв’язання єврейського питання» на час окупації міста, події на фронті, які визначали пріоритетність поточних завдань для тилових структур, (не)затребуваність робочої сили євреїв тощо. Відповідно до цього досліджено становище місцевих євреїв, а також євреїв-військовополонених, які потрапили до Кременчука внаслідок оточення частин Південно-Західного фронту, та проаналізовано динаміку реалізації Голокосту в Кременчуці.
У статті визначено аспекти, які унеможливили формування у місті єврейського руху опору, а також розглянуто протистояння євреїв на індивідуальному рівні, їхню діяльність як членів підпільних організацій, які активно допомагали євреям (і військовополоненим, і місцевим жителям, і прибулим до міста під час окупації). Досліджено, що завдяки кооперації лідерів із-поміж радянських військовополонених і місцевих активістів вдалося створити ефективну інфраструктуру для надання допомоги та порятунку переслідуваним групам, зокрема євреям. Це дало можливість самим переслідуваним у рамках роботи підпільних організацій ефективно протистояти нацистській геноцидній політиці.

Єврей у Франції після Голокосту: «паризький період» Пьотра Равича (1947–1982)

Уляна Андріївна Кирчів — 2023-11-24

У 1961 році українсько-польсько-єврейський письменник Пьотр Равич видав друком свій дебютний роман «Кров неба». Написаний французькою мовою і опублікований видавництвом Gallimard, цей твір належить до так званої першої хвилі романів про Голокост, що виходили у Франції після Другої світової війни. «Кров неба» багато обговорювали після його виходу друком, а дослідники літератури Голокосту і досі часто посилаються на нього у своїх працях. Сам автор, утім, не був удостоєний такої великої уваги. Народившись у Львові в 1919 році в акультурованій польськомовній єврейській сім’ї, Пьотр Равич зумів пережити Другу світову війну та Голокост у в’язницях і концтаборах (Аушвіці й Ляйтмериці), а після її закінчення — емігрував до Парижа, де згодом розкрився як письменник.
У статті мова йде про період 1947–1982 років: від переїзду Пьотра Равича до Парижа і до його смерті. Акцент зроблено на середовищах, у яких перебував Равич та які впливали на нього і на його письмо. Особливу увагу приділено єврейським колам спілкування Равича й тому, наскільки досвід і спосіб пережиття Голокосту, як і довоєнне життя у Львові, вплинули на його стратегію формування нових ідентичностей після переїзду до Франції.

«Ми неформалів породили, ми їх і... полюбимо?» Радянська рок-музика на шпальтах газети «Молода гвардія» в роки перебудови

Володимир Євгенович Куделя — 2023-11-24

У статті проаналізовано матеріали київської комсомольської газети «Молода гвардія», присвячені радянській рок-музиці. Розглянуто, як у цій газеті відтворювався офіційний дискурс комсомолу часів Перебудови, який проголошував потребу налагодження «діалогу» з «неформалами»; як відбувались дискусії про «неформалів», як пропонували сприймати «неформалів» та як із ними пропонували «працювати». Описано, в який спосіб у газеті після років «заборон» створювали позитивний образ радянських рок-гуртів, як висвітлювали проблеми, з якими стикались радянські гурти, та як покладали відповідальність за їх вирішення на комсомол. Окреслено, як у «Молодій гвардії» сприймали київську рок-музику порівняно з іншою радянською рок-музикою, а також те, як редакція видання почала просувати українськомовну рок-музику. Автор робить припущення, що, описуючи рок-музику, газета «Молода гвардія», приставала до «прогресивного» радянського дискурсу часів Перебудови, натомість редакція могла також мати власну політику з підтримки українськомовних пісень.

Слово головної редакторки

Наталія Василівна Шліхта — 2023-11-24