Українські дисиденти в умовах радянської кримінально-виконавчої системи

Анотація

У статті розглянуто обставини перебування українських дисидентів у виправно-трудових колоніях, психіатричних лікарнях закритого типу, описано різні сторони досвіду індивіда в екстремальній ситуації, визначено найбільш суттєві стрес-чинники, які детермінували психічний стан в’язнів. Увагу сфокусовано на процесі адаптації політв’язня до табірного життя, спрямованої на подолання труднощів пристосування. Примусове лікування та ізоляція в закладах репресивної медицини спонукали ув’язнених дисидентів виробляти і застосовувати певні стратегії пристосування і спротиву в кризовій ситуації. Опинившись у заґратованій лікарні, політв’язні, прагнучи зберегти своє тіло і психіку, намагалися всіляко підвищувати свій науковий і культурний рівень, оскільки вважали, що самоосвіта є ефективним ресурсом для виживання в умовах стресових перевантажень. На основі спогадів репресованих шістдесятників відтворено способи збереження ключових соціальних ідентичностей, мотиви поведінки в умовах неволі. У місцях позбавлення волі відбувалася малопомітна консолідація ув’язнених за національною ознакою і типом вчиненого злочину. Спільноти, організовані за принципом земляцтв і схожості політичних поглядів, часто-густо вибудовували власні мережі виживання та своєрідну етику турботи в межах неформальної групи. «Освоєння» політв’язнями життя в межах зони всупереч чинним нормам і регламентам, спроби опанувати таборове повсякдення через відтворення основних елементів «нормального життя» найбільшою мірою сприяли їх адаптації у відповідному середовищі існування. Ув’язнені за політичними статтями представники наукової та творчої інтелігенції сприймали виправно-трудовий табір як місце для праці в екстремальних умовах. Одним із найпоширеніших методів боротьби політв’язнів у місцях позбавлення волі було виготовлення й поширення табірного самвидаву. Важливе місце у русі опору в таборах займала виснажлива щоденна безкомпромісна боротьба за статус політичного в’язня.